Відкопаний триста сьомим – трагічна доля земляка Олександра Гаврилюка з с. Слобідки!
Влітку 1943 року Вінниця тонула в сльозах та плачі. Тоді в спекотні літні місяці одна по одній у місті відбувались траурні похоронні процесії, всього їх було п’ятнадцять. Родичі, близькі і небайдужі прощалися з тілами 9439 українців, які були розстріляні радянськими катами в роки, які пізніше назвуть Великим терором. Панахиду правили єпископи Вінницький Євлогій, Рівненський Федір та Житомирський Григорій.
Масові поховання страчених були віднайдені відразу після того, як набула розголосу інформація про інше місце злочину комуністичного режиму- Катинь, що під Смоленськом. Тут були розстріляні енкаведистами та поховані польські військовополонені, яких Червона армія захопила під час вересневої 1939 року військової кампанії. Ексгумація поховань відбувалась за сприяння та ініціативи окупаційного режиму нацистської Німеччини. Будучи фактично близнючкою за своєю терористичною суттю зі сталінським Радянським Союзом, вона прагнула в такий спосіб завдати болючого удару своєму ворогу в ідеологічній війні. Але якими б не були мотиви нацистських пропагандистів, сьогодні ми знаємо всю правду про події тих часів.
Про розкопки у Вінниці широко розповідала місцева окупаційна преса. Зокрема закликали родичів осіб, що загинули після арешту працівниками НКВД, прибувати до розкопаних могил, де за рештками речей можна було ідентифікувати страченого. Впізнала свого чоловіка за ситцевою жилеткою і Дар’я Гаврилюк, мешканка села Слобідки Калинівського району.
Олександр Оксентійович Гаврилюк 1906 року народження був заарештований 5 грудня 1937 року за постановою начальника Калинівського райвідділення НКВС УРСР молодшого лейтенанта Вяткіна.
В оселі підозрюваного, який на той час працював рахівником Гущинецького кар’єру, провели обшук. Було виявлено «4 штук бікфор шнура, один кілограм мисливського пороху, пребор до мисливської рушниці і 31 штуки бумажних гільз, шопол з протіркою до російської гвинтівки, каску жілізну, коробку від кулемета максим. На горищі задовбану в балкові знайдено гвінтовку та один ящік церковних книжок, тут попівським рясі». Мова документу яскраво засвідчує грамотність та освітній рівень низових енкаведистів. Ця задовбана в балкові «гвінтовка» стало основою звинувачення.
Але правда про «проведений трус» стане відомою аж у 1961 році. Тоді за клопотанням доньки арештованого Людмили Гаврилюк було переглянуто справу. Під час розслідування вияснилось, що ця «гвінтовка» служила перемичкою в печі під час будівництва і була закладена господарем оселі Олександром Гаврилюком у 1925 році. Після того, як димар ремонтували, її вже заіржавілу викинули на горище, інші речі окрім бікфордова шнура, який господар використовував для глушіння риби, були неправдиво внесені до «Протоколу трусу». Власне і підпис арештованого на цьому документі, вочевидь, сфальшований.
Олександр Гаврилюк до арешту в 1937 році вже притягувався радянською владою до кримінальної відповідальності. У 1931 році його засудили до «3-х років роботи в концтаборах». Він відбув строк покарання, працюючи «каналоармійцем». Його в такий спосіб покарали за «шпіонаж». Ніби працюючи в системі військового обліку, він викрав службові бланки з метою передати їх іноземній розвідці. Як вияснилось під час перегляду цієї справи у 1961 році, донос на О. Гаврилюка написав його безпосередній керівник з метою звільнити в такий спосіб посаду для працевлаштування свого родича.
Слідство у справі арештованого 5 грудня 1937 року О. Гаврилюка тривало менше місяця. 2 січня 1938 року трійкою управління НКВД УРСР по Вінницькій області винесено постанову «Гаврилюка Александра Авксентьєвича – расстрелять». Життєвий шлях українця закінчився 11 січня 1938 року. Його стратили о 12 годині ночі, про що складений відповідний акт.
Знайомлячись з життєвою долею Олександра Гаврилюка, задаєшся питанням, а чим завинив він та сотні тисяч інших українців перед сталінським режимом? Відповідь на нього можна знайти у справі. Один із свідків вказав, «что он был начитаным человеком и имел большое влияние на крестьян”. Інший говорив, що Гаврилюк «читал петлюровские контрреволюционные книги, в том числе о козаке Иване Серке, организовал театральный кружок”. Стає зрозумілим, що Олександр Оксентійович Гаврилюк, освічена, релігійна (до речі його брат Іван служив священником), з власною думкою та переконаннями, людина, яку сміливо можна назвати представником місцевої української еліти, не вписувалась в модель тоталітарного суспільства. Тому таких сталінські кати в першу чергу знищували з метою викорінити українську свідомість. Але чи можна знищити дух нації?
Історик та краєзнавець, заступник голови Іванівської ОТГ Ігор Лановий
